Авантюрне мислення: чому ми саботуємо самих себе

Публікуємо уривок з книжки «Mindfuck. Як позбутися бар’єрів у своїй голові», яка вийшла у Видавництві Старого Лева. Перекладачка: Анастасія Коник.

Альфред Адлер і особиста логіка

Австрійський психолог і учень Фройда Альфред Адлер (1870–1937), який жив на початку минулого століття, розробив теорію особистої логіки. Адлер спостерігав за тим, що людина вже в ранньому дитинстві починає розвивати переконання про себе, інших і життя. Він назвав їх «особистою логікою». Наприклад, дитина, яка бачить, що батьки часто сваряться, розвиває у своїй особистій логіці упевненість, що стосунки між дорослими означають часті сварки. Коли пізніше вона встановлює зв’язок із почуттям любові, виникає примітивне, але зрозуміле сполучення, що люди, які люблять одне одного, часто сваряться. Адлер вважав, що ці самостійно придумані «істини» працюють як пророцтва, й здатні до самореалізації. Внаслідок цього виникають певні «способи життя», які, у нашому випадку, виражатимуться так, що доросла людина шукатиме й розвиватиме конфліктні стосунки.

MINDFUCK, як і особиста логіка, передає начебто чітку картину життя, нас самих, інших і взаємозв’язків у світі. У MINDFUCK ми також оперуємо на інтелектуальному рівні, який у багатьох планах здається доволі нерефлексивним, навіть дитячим. У режимі MINDFUCK ми маємо справу зі стереотипами, упередженнями та грубими конструкціями «якщо-то», однак знову стаємо дуже вигадливими, створюючи дивні саботувальні уявлення про світ на основі цих доволі простих думок. Дивне й те, що ми не сприймаємо частково безглузді наслідки такого мислення. Наприклад, за допомогою хитромудрих ігор розуму вигадуємо життєві ситуації, які вважаємо безнадійними, хоча насправді існує безліч альтернатив і можливостей. Також у режимі MINDFUCK ми готові прийняти явну нісенітницю за щире золото, що повертає нас до дитячого рівня, на якому казки все ще здаються правдивими.

Як ми знову й знову «телепортуємося» в дитинство

Вдаючись до MINDFUCK, ми насправді нерідко думаємо так, ніби ще залишаємося дітьми. Чи дійсно можливо, що ми постійно внутрішньо впадаємо в такі стани, відбираючи наш потенціал і нашу самоефективність як дорослих? Це зауважив не лише Альфред Адлер. Те, що дорослі психологічно перемикаються на стан дитини, помітили й двоє засновників транзакційного аналізу, колишні фройдисти Ерік Берн (1910–1970) і Томас А. Гарріс (1910–1995).

Їхня праця ґрунтувалася на висновках нейрохірурга Вайлдера Пенфілда, якому вдалося викликати в пацієнтів забуті спогади за допомогою електричної стимуляції мозку. Тоді було зроблено висновок, що наш мозок, як мисленнєвий магнітофон, зберігає всі переживання.

Ця думка надихнула психіатрів Берна та Гарріса на розробку моделі, що передусім базувалася на взаємообміні між людьми, описуючи та аналізуючи соціальну поведінку.

То ж що, на думку Берна та Гарріса, відбувалося, коли дорослі переставали поводитися як дорослі? Неначе електроди нейрохірургів, що активують певні частини пам’яті, існують почуття, слова, образи чи думки, що викликають у нас відповідні спогади. У цій моделі Берн і Гарріс пояснюють тригери, механізми запуску, які ми вже спостерігали, коли люди починають займатися ментальним самосаботажем.

Однак тригери не лише активізують думки й почуття, а й керують нашою поведінкою відповідно до колись завченого способу. Оскільки людина в різних життєвих фазах — від дитини до дорослого — має різну спроможність до сприйняття й обробки інформації, обоє дослідників припускали, що ми зберігаємо не лише дитячі спогади, а також типове мислення, почуття та поведінку. Вони містяться всередині нас у двох різних формах і викликають практично протилежні моделі мислення та поведінки.

Вперше вони зберігаються, коли ми водночас переживаємо власну безпорадність і вбогість як дитини та всемогутність батьків. Отож прості оцінювальні судження про себе чи інших випливають з нашого дитячого сприйняття того, що, на нашу думку, наші батьки або інші дорослі вважали правильним чи неправильним. Оскільки ми стикалися як із турботою та підтримкою, так і оцінкою та покараннями від наших батьків, наша доросла частка також формується на основі цих поглядів та манери поведінки. Ми караємо, оцінюємо, критикуємо або опікаємо себе та інших.

Інша крайність, на думку дослідників, проявляється в стані дитячої частки, який і в дорослому віці може неодноразово викликати певні тригери. Тоді, на думку Гарріса та Берна, ми відчуваємо себе безпорадними, безсилими й часом перевантаженими, у будь-якому разі залежними від всемогутності дорослих. Дорослі, які перемикаються на стан дитячої частки, мають проблеми з взяттям на себе відповідальності, вважають себе безпорадними або перевантаженими. Вони стають агресивними та зухвалими, сподіваються на допомогу від сильніших або відмовляються від відповідальності за свої дії та життя.

І навпаки, доросла частка, яка, за словами Берна та Гарріса, починає свій розвиток ще в дитинстві, поступово стає сильнішою і більш диференційованою, бере на себе відповідальність і використовує свою розсудливість для прийняття правильних життєвих рішень. Раціональність та сила розуму були для Берна й Гарріса важливою ознакою дорослої людини.


Приєднуйтеся до закритої facebook-групи управлінців

Зміна на дитячу чи дорослу частку

Щодо MINDFUCK це означатиме, що причина саботажу — це перехід у батьківську або дитячу частку.

Ми вже довідалися, що існує два прояви самосаботажу — агресивний, який спонукає до дії, або депресивний, який пригнічує. Саме тут, можливо, і лежать джерела крайніх понять, які характеризують наше сприйняття світу в режимі MINDFUCK — верх і низ, сильний і слабкий, всесильний і безсилий. Це означає, що кожного разу, переходячи в режим MINDFUCK, ми потрапляємо на ранній дитячий або на дорослий рівень, сформований у дитинстві. Певні ситуації, спогади, настрої або думки, як у дослідженні мозку Пенфілда за допомогою електродів, викликають зміну на дитячу або батьківську частку. Отож внутрішньо ми перестаємо бути дорослими та зрілими, а поводимося так, ніби перетворилися на наших батьків або знову стали дітьми. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Коли начальство перетворюється на батьків

Нещодавно я працювала з дуже успішною консультанткою, яку клієнти високо цінували за компетентність і ввічливість. Однак її співробітники вважали, що вона жахливо строга й ставиться до всіх зі зневагою. Деякі її навіть боялися, але ніхто з керівників не міг пояснити, як могли виникнути настільки різна поведінка та сприйняття однієї й тої самої людини.

На початку коучингу я познайомилася з жінкою зі свіжою, позитивною аурою. Вона була приязна, люб’язна, із почуттям гумору. За певний час я попросила її показати, як вона дає відгук колезі про минулий проєкт. Я попросила її уявити, що я — ця співробітниця, і поговорити зі мною так, як вона зазвичай робить. За долю секунди моя клієнтка кардинально змінилася. Її погляд став вузьким і холодним, вона випрямилася, як берізка, і заговорила, буквально нависаючи наді мною. Вона перерахувала все, що було не в порядку, вказала, як треба було зробити, і так довго словесно запихала мене в кут, що я вже була готова пообіцяти виправитися й представити їй план дій моєї начебто зміни.

Після цієї так званої розмови я, у ролі колеги, відчула себе як дитина, яку поставили в кут. Ми закінчили рольову гру, і моя клієнтка знову стала чарівливою співбесідницею, як і до того. Я запитала її, що вона насправді думала про мене як про колегу. На що вона відповіла: «Я думала, що тобі як співробітниці дійсно потрібен тиск, інакше нічого не зміниться. Я гадала, що потрібно викласти все відверто й показати тобі, хто тут головний».

Це стало ключем до розв’язання проблеми. Якби я не впізнала її внутрішню зміну ролі з раціональної дорослої на каральну батьківську частку, доведену до крайнощів у її дитинстві, навіть найкращі тренінги з ведення бесіди нічого б не змінили в манері, яку вона використовувала зі своїми співробітниками. Адже саме внутрішня зміна ролі робила її строгою й зневажливою, а не відсутність досвіду й техніки ведення розмови. Потім я попросила її поговорити зі мною, колегою, неначе я була її клієнткою. І вуаля: без жодних фахових знань бесід зі співробітниками вона автоматично зробила все правильно. Тому що в повноцінній дорослій частці дійсно врівноваженої й поміркованої людини вона відразу ж знайшла потрібний тон і правильні слова. Тепер у ролі співробітниці я відчувала, що мене поважають, цінують, зміцнюють і конструктивно вказують правильний шлях, а не доводять, що я провинилася.

Дивовижна сила дорослості

Хороша новина в тому, що ми не стаємо цілком підвладними станам, сформованим у ранньому дитинстві, а завжди можемо повернутися до зрілої, справжньої частки дорослої людини. Схоже, що на задньому плані ми вже все вирішили й лиш повинні дати собі дозвіл повернутися до розумної перспективи. Насправді мені дуже добре вдається використовувати модель транзакційного аналізу Берна та Гарріса з їхніми дитячими та батьківськими частками на практиці в доступній формі. Це виглядає десь так:

Моя клієнтка, помічниця начальника великої корпорації, на одному із сеансів плаксиво заявила: «Для мого шефа я — не більше ніж повітря. Я не отримую достатньої оцінки й похвали. Він не погоджується зі мною й не запитує моєї думки. Він жахливий!» Вона розповіла мені, як спостерігала за поведінкою боса протягом багатьох годин й інтерпретувала її як роздратування або потрясіння. Клієнтка сказала, що ці думки відбирають у неї до чотирьох годин на добу. Мій досвід роботи з багатьма клієнтами підтверджує, що це цілком звичний спосіб саботувати себе та свою продуктивність.

Я запитала: «Що, на вашу думку, вам від нього потрібно?».

На це клієнтка відповіла: «Мені потрібно, щоб він помічав, хвалив мене й давав можливість відчути себе цінною співробітницею».

Тоді я пояснила клієнтці модель транзакційного аналізу Берна та Гарріса, спираючись на діаграму, і попросила її оцінити, яка з часток потребує цієї похвали, щоб не почуватися погано, — дитяча чи батьківська?

Усі люди, у роботі з якими я використовувала цей метод, мисленнєво дистанціювавшись, — так ми зазвичай робимо при обговоренні, — побачили, що в подібних ситуаціях говорять від своєї батьківської або дитячої частки. У випадку моєї клієнтки це була явно дитяча частка. Упродовж наступних сеансів нам разом вдалося з’ясувати, яка потреба дійсно ховається за прагненням похвали:

Коучиня: «Що б ви подумали про все це, якби подивилися на ситуацію зі своєї справжньої позиції — зрілої та незалежної дорослої?»

Клієнтка: «Ну, як дорослій професіоналці мені, звісно, необов’язково отримувати похвалу від свого начальника, щоб добре почуватися».

Коуч: «То в чому ж справа?»

Клієнтка: «Я хочу, щоб в моїй роботі було більше взаємообміну та спілкування. Для мене важливі й хороші саме стосунки».

Коуч: «Як бути, якщо ваш шеф цього не пропонує?»

Клієнтка: «Ну, так, доросла я можу обміркувати, чи це дійсно настільки важливо».

Коуч: «А якщо це для вас дуже важливо?»

Клієнтка: «Тоді я можу звернутися до нього з цього приводу, або, якщо не залишиться іншого вибору, шукати нову роботу».

Завдяки простому переходу на збалансовану, врівноважену частку з дорослої перспективи дуже швидко відкрилися нові, цілком реальні можливості. Клієнтка зрозуміла, що їй не доведеться завжди обертатися в хибному колі MINDFUCK, а вдасться стати самоефективною. Отож вона зупиняє деструктивний внутрішній діалог у ту мить, коли свідомо звільняється від дитячої частки й займає дорослу перспективу.

Самоефективний зрілий дорослий всередині нас може автоматично відключити викликаний тригерами стан дитини — з усіма оцінками внутрішнього «опікуна». Так ментальний самосаботаж припиняється сам, а ми знаходимо чіткі, креативні рішення. Оскільки варто лише зникнути перешкоді, і наш розум може знову розкрити свій повний потенціал та робити те, що йому вдається найкраще, — вчитися. Крім того, у коучингу я не заглиблююся, звідки насправді походить дитяче бажання визнання та похвали. Я це не проблематизую, тому що дійсно вірю, що часто різні переживання несвідомо викликають у нас тригери, не обов’язково при цьому зачіпаючи болючі місця. Якщо ж моя клієнтка чи клієнт дійсно вважає цю тему проблематичною або має враження, що потребує постійної похвали боса, як дитина, то я настійно рекомендую їй або йому звернутися до моїх колег-психотерапевтів.

Докладніше про книжку «Mindfuck. Як позбутися бар’єрів у своїй голові»: Світ змінився, а ми все ще керуємося давніми страхами, застереженнями і сумнівами. Ми шукаємо безпеки і не наважуємося ризикувати та змінюватися. Як почати вірити в себе й довіряти собі? Як припинити себе применшувати? Сучасне суспільство до цього готове, кожен із нас насправді готовий теж. Треба тільки розпізнати і подолати MINDFUCK. А давні механізми самозбереження цілком можуть працювати на нашу користь замість перешкоджати. Як це зробити, радить Петра Бок, одна з найвідоміших коучинь Німеччини, яка багато років допомагає клієнтам досягти нових кар’єрних сходинок, розділити робоче й особисте на користь комфортного самопочуття і по-новому поглянути на власні цінності та успіхи.

Читати далі: Адаптивне мислення — нова базова навичка 21 століття